київметробуд: Позов о взыскании зарплаты за вынужденный прогул и морального ущерба частично удовлетворен.

Справа № 756/4715/22

Провадження № 2/756/967/23

україна

заочнерішення

іменем україни

16 січня 2023 року місто Київ

Оболонський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді — [Т.] М.М.,

за участі секретаря судових засідань — Тагієва Р.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом особа_1 до Акціонерного товариства «Київметробуд», про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, пені та моральної шкоди,

установив:

Позивач особа_1 звернувся до Оболонського районного суду м. Києва в порядку цивільного судочинства з позовом до Акціонерного товариства «Київметробуд», про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, пені та моральної шкоди. В обґрунтування позову позивач зазначив, що 11.05.2021 наказом № 132 АТ «Київметробуд» його було звільнено з посади начальника відділу економічної безпеки АТ «Київметробуд» у зв`язку із скороченням чисельності працівників. Під час звільнення з ним не в повному обсязі було проведено повний розрахунок: заробітна плата за квітень 2021 року в розмірі 27683, 99 грн. виплачена лише в жовтні 2021; заробітна плата за травень 2021 року в розмірі 6152, 19 грн. виплачена лише в червні 2021; не виплачено компенсацію за невикористану відпустку 42 дня як батькові трьох дітей; не виплачено матеріальну допомогу, що зазначено в наказі про звільнення, в розмірі середнього заробітку. Ці кошти були виплачені позивачу пізніше та не в повному обсязі. Позивач самостійно розрахував суму середньої заробітної плати, оскільки відповідачем не було надано довідки про середній заробіток. А тому просить стягнути з відповідача: середній заробіток за час затримки розрахунку 141496, 04грн., матеріальну допомогу у розмірі середнього заробітку — 27683, 99грн, компенсацію за невикористану відпустку — 52851, 25грн, пеню за користування грошовими коштами — 32567, 25грн., судові витрати — 2740, 63грн. Крім того, просив відшкодувати спричинену йому моральну шкоду, яка полягає в моральних стражданнях, в зв`язку із втратою роботи та невиплатою йому належних сум, необхідністю звернення до суду у розмірі 100 000грн.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 08.07.2022 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 06.10.2022 клопотання особа_1 про витребування доказів у цивільній справі за позовом особа_1 до Акціонерного товариства «Київметробуд» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, пені та моральної шкоди було задоволено, витребувано у Акціонерного товариства «Київметробуд» наступні документи, а саме: довідку про розмір середньої заробітної плати особа_1; інформацію щодо виплати чи наявності заборгованості по заробітній платі особа_1, а у разі здійснення такої виплати — надати інформацію щодо розміру матеріальної допомоги на підставі наказу №132 (в розмірі середньомісячного заробітку); інформацію щодо кількості днів невикористаної відпустки за час роботи особа_1 на підприємстві Акціонерного товариства «Київметробуд» та надати інформацію щодо виплати відповідних сум особа_1 .

Станом на день ухвалення рішення, жодних документів від Акціонерного товариства «Київметробуд» не надходило.

У судове засідання позивач не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. При цьому, позивач 16.01.2023 надав до канцелярії суду заяву про розгляд справи в його відсутність, просив задовольнити позов, а також долучив розрахунок середнього заробітку, дані про нараховану заробітну плату, виписку по рахунку та судову практику. Заперечень щодо заочного розгляду справи не висловив.

Відповідач до судового засідання не з`явився, про день та час розгляду справи був повідомлений, шляхом направлення судової повістки за адресами місцезнаходження, відзиву на позовну заяву не надав.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час і місце судового засідання і від якого не надійшло повідомлення про поважність причин неявки, відповідач не подав відзив, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин, суд ухвалив провести заочний розгляд справи.

Враховуючи, що в судове засідання не з`явились всі учасники справи, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до наступного висновку, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, зокрема, з копії трудової книжки позивача особа_1 (далі — позивач) перебував у трудових відносинах із ПАТ «Київметробуд» (далі — відповідач), 12.03.2019, його було призначено на посаду начальника відділу інформаційної безпеки, 02.05.2019 особа_1 було переміщено на посаду начальника відділу з економічної безпеки, 08.12.2020 ПАТ «Київметробуд» перейменовано на АТ «Київметробуд».

З тексту копії наказу АТ «Київметробуд» № 132 від 11.05.2021, вбачається, що особа_1 звільнено з роботи 11.05.2021 за п. 1 ст.40 КЗпП України, у зв`язку із скороченням чисельності працівників, з виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячного заробітку. Підстава: наказ №31 від 23.02.2021 «Про скорочення штату працівників».

Зазначені вище відомості про звільнення були внесені до трудової книжки особа_1 11.05.2021, запис в трудовій книжці №30.

Позивач зазначає, що під час звільнення з ним не в повному обсязі було проведено повний розрахунок: заробітна плата за квітень 2021 року в розмірі 27683, 99 грн. виплачена лише в жовтні 2021; заробітна плата за травень 2021 року в розмірі 6152, 19 грн. виплачена лише в червні 2021; не виплачено компенсацію за невикористану відпустку 42 дня як батькові трьох дітей; не виплачено матеріальну допомогу, що зазначено в наказі про звільнення, в розмірі середнього заробітку, вказані кошти були виплачені йому пізніше та не в повному обсязі.

Згідно із інформації з банківської виписки АТ «СЕНС БАНК» (період виписки 01.12.2020−31.12.2022), особа_1 відповідач АТ «Київметробуд» перерахував заробітну плату за квітень 2021 року в розмірі 27683, 99 грн — 12 жовтня 2021 року; заробітну плата за травень 2021 року в розмірі 6152, 19 грн  — 11 червня 2021 року.

Відомості про виплату позивачу особа_1 вихідної допомоги, в розмірі середнього заробітку, відсутні.

Відповідно до відповіді Головного управління Держпраці у Київській області від 08 жовтня 2021 року №4.2/1-Т-5718−6726, особа_1 було звільнено згідно п.1ст.40 КЗпП України, на підставі наказу про припинення Трудового договору від 11.05.2021 №132. Згідно наданих документів позивачу особа_1 були нараховані розрахункові кошти при звільненні, але на момент здійснення інспекційного відвідування розрахунок не здійснено, що є порушенням вимог ч.1 ст.116 КЗпП України.

Доказів на спростування вищезазначеного відповідачем суду не надано.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В розумінні Європейського Суду з прав людини мирне володіння своїм майном включає не тільки «класичне» право власності, яке розглядається в Україні, а й до прикладу, виплати за трудовим договором та інші виплати.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день звільнення працівника.

Крім того, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості сум, належних при звільненні, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченоїст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Крім того, слід зазначити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, що узгоджується з правовою позицією викладеною в рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1−5/2012.

У межах розгляду даної справи предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Остаточний розрахунок із позивачем за невиплату заробітної плати проведено за квітень 2021 року в розмірі 27683, 99 грн — 12 жовтня 2021 року; заробітну плату за травень 2021 року в розмірі 6152, 19 грн  — 11 червня 2021 року, що підтверджується банківською випискою.

Отже, 11.06.2021 та 12.10.2021 відповідачем здійснено сплату позивачу заробітної плати, яка мала бути виплачена йому при звільненні.

Судом встановлено, що до суду звернувся позивач з позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з дня звільнення по день фактичного розрахунку, право на яку передбачене ч.1ст.117 КЗпП України.

Отже, за розрахунком позивача зазначеним у позові, середній заробіток за весь час затримки розрахунку з дати звільнення по день виплати заробітної плати становить 141 496, 04 грн.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством,  — на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд зауважує, що відповідач власного рахунку на спростування розрахунку позивача до суду не подавав.

Суд з урахуванням індивідуальних відомостей про застраховану особу ПФУ особа_1 про суми доходу, визначає середньоденну заробітну плату (25457, 67 + 27683, 99 (два повні календарні місяці березень та квітень 2021 року, що передували звільненню): 44 робочий день за ці місяці = 1207, 76 грн.).

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.05.2021 по день фактичного розрахунку, а саме по 11.06.2021 та 12.10.2021 включно становить: 159424, 32 грн. (1207, 76 грн /середньоденна заробітна плата позивача/ х 24 днів /кількість робочих днів затримки розрахунку по 11.06.2021 = 28 986, 24 грн.) + (1207, 76 грн /середньоденна заробітна плата позивача/ х 108днів /кількість робочих днів затримки розрахунку по 12.10.2021 = 130 438, 08 грн.)).

Таким чином, ураховуючи, що розмір заявленого середнього заробітку, проведеного позивачем, являється меншим, а відтак суд розглядає спір у межах заявлених вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до ч.1 ст. 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6−1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 — 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6−113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6−113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14−623цс18), у постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

Так, при вирішенні питання про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд враховує, що при звільненні позивача не було отримано інших належних йому виплат, середній заробіток стягується лише у зв`язку з тим, що роботодавець вчасно не розрахувався за частину заробітної плати.

До того ж сума середнього заробітку неспівмірно перевищує саму суму заборгованості, а отже покладення на нього такого значного тягаря може призвести до дефіциту коштів, що в свою чергу може негативно вплинути на своєчасну виплату заробітної плати працюючим робітникам.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат в сумі 70 000 грн., що враховує баланс інтересів обох сторін.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.

Суд зазначає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який стягується з роботодавця на користь працівника зазначається судом без виключення з них податків й інших обов`язкових платежів, які сплачуються роботодавцем при виконанні рішення суду, однак згідно роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування законодавства про оплату праці» на суд покладається обов`язок зазначення даної обставини в резолютивній частині рішення та вказується, що податок та інші обов`язкові платежі підлягатимуть відрахуванню при сплаті.

Щодо вимог про стягнення вихідної допомоги, то суд вважає, що дана вимога підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 44 КЗпП України, при припиненні Трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) — у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи Трудового договору (статті 38 і 39) — у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення Трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41,  — у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Середній заробіток обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (надалі — Порядок).

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку у всіх інших випадках, крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до копії наказу про звільнення, позивач був звільнений з займаної посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України, а тому стягнення вихідної допомоги передбачено за наведеною нормою Трудового законодавства у розмірі середньомісячного заробітку, що складає 26570, 83 грн. (сума вказана з без вирахування обов`язкових податків та зборів) ((25457, 67 + 27683, 99 (два повні календарні місяці березень та квітень 2021 року, що передували звільненню)/2).

Доказів на спростування вищезазначеного відповідачем суду не надано.

Стосовно вимог позивача щодо відшкодування йому моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно ч. 1 ст. 237−1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як вбачається з висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду від 19.12.2018 у справі № 640/14909/16-ц, підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237−1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) судам роз`яснено, що відповідно до статті 237−1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237−1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим лише фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин.

При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на встановлені вище обставини та приведені правові норми при визначенні розміру відшкодування спричиненої позивачу моральної шкоди суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості, враховує характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, їх глибину, тривалість, характер немайнових витрат, та визначає розмір спричиненої позивачу моральної шкоди в сумі 5000, 00 грн.

На підставі наведеного, вимога позивача про стягнення з відповідача на користь позивача 100 000, 00 грн. моральної шкоди підлягає частковому задоволенню у сумі 5000, 00 грн.

Відносно вимог позивача особа_1 про стягнення з відповідача компенсації за невикористану додаткову відпустку в кількості 42 днів, слід зазначити таке.

Відповідно до ст.74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно з ч.1 ст.83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи, А I групи.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про відпустки», одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи, А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи, А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи, А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Як вбачається і зазначеної норми закону, законодавець передбачив, що тільки один з батьків дітей має право на таку відпустку. Тобто, для отримання такої відпустки, той з батьків, який на неї претендує має підтвердити документально, що інший з батьків таку відпустку не отримував. Проте, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що він має право на таку відпустку та того, що правом на неї не скористалась мати дітей, відтак, слід відмовити у цій частині заявлених вимог.

Що стосується вимог позивача про стягнення на його користь пені за користування грошовими коштами (за невиплачену матеріальну допомогу та грошові кошти за невикористану відпустку) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ в сумі 32567, 12грн. слід зазначити наступне.

Правових підстав для стягнення такої суми та застосування відповідальності до роботодавця у вигляді стягнення пені на рівні подвійної облікової ставки НБУ, суд не вбачає, оскільки така відповідальність не передбачена трудовим законодавством. Заявляючи позовну вимогу про стягнення пені, позивача не зазначив правової норми для стягнення такої суми, за таких обставин, слід відмовити у цій частині.

Щодо строку звернення позивача з даним позовом до суду, слід зазначити наступне.

У частинах першій, другій статті 233 КЗпП передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення Трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина особа_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237−1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення Трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним .

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У постанові № 61−10850св21 від 22.09.2021 Верховний Суд проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України зробив висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами Трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 Прикінцевих положень КЗпП України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (covid-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з подальшими змінами, з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України встановлений карантин. Беручи до уваги, що постановами Кабінету Міністрів України, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (covid-19), діє з 12.03.2020 до 31.04.2023, а позивач звернувся до суду 04.07.2022, тобто в період дії карантину.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги особа_1 є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.

Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір.

Керуючись статтями 5, 10, 12, 13, 76−81, 141, 259, 263−265, 280−283, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов особа_1 до Акціонерного товариства «Київметробуд», про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, пені та моральної шкоди — задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Київметробуд» (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Світлогірська, буд.2/25; код єдрпоу: 01387432) на користь особа_1 (зареєстроване місце проживання: адреса_1; рнокпп: номер_1) середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 70 000 (сімдесят тисяч) гривень 00 копійок без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України; вихідну допомогу в розмірі 26 570 (двадцять шість тисяч п`ятсот сімдесят) гривень 83 копійок без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України; моральну шкоду у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень 00 копійок; витрати по сплаті судового у розмірі 50 (п`ятдесят) гривень 00 копійок.

У решті заявлених позовних вимог — відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Київметробуд» (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Світлогірська, буд.2/25; код єдрпоу: 01387432) на користь держави судовий збір в розмірі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) гривні 40 копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд — якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга позивачем подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відомості про сторін:

 1. Позивач — особа_1 (адреса місця проживання: адреса_1; рнокпп: номер_1);

 2. Відповідач — Акціонерне товариство «Київметробуд» (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Світлогірська, буд.2/25; код єдрпоу: 01387432).

Суддя М.М. [Т.]